30 років розпаду СРСР – серйозний рубіж, який потребує всебічного міжпоколіннєвого осмислення в нашій країні. Нове покоління громадян, яке не має власного досвіду життя в Союзі та спогадів про його крах, по багатьох актуальних питаннях про радянську спадщину має несформовану думку. Отож, воно мусить отримати певну трансмісію досвіду і мову опису, щоби скласти світоглядний пазл минуле-майбутнє, щоби усвідомлено та аргументовано протиставитися фейкам та культурним стереотипам радянської ностальгії.

Радянський Союз припинив існування 30 років тому. Колишня наддержава розпалася на 15 нових. Не лише Балтійські та Кавказькі республіки, Україна та Білорусь, Казахстан і республіки Середньої Азії, але й сама Росія вийшла з Союзного договору. Напруга в регіональній та глобальній безпеці у 1991 була велетенська. Ось чому Стівен Коткін назвав свою книгу “Армагедон, який вдалось відвернути” (2001). Мирний розпуск і наступне роззброєння колишніх союзних республік сприймалася сучасниками по обидва боки Залізної завіси як чудо.

Проте ейфорія референдуму про незалежність швидко минула. На відміну від Польщі, де, за висловом Міністра оборони Р. Сікорського, люди готові були їсти траву, лиш би вирватися з радянського табору, значна частина населення України була глибоко пов’язана з радянською/російською культурою та інфопростором і залишилися на цій орбіті навіть три десятиліття після проголошення держави Україна..

У травні 2020 року КМІС провів опитування методом CATI щодо оцінки Радянського минулого. http://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=950&page=2

За опитуванням агенції кожен третій українець шкодував про розпад Радянського Союзу, і це на тлі повторної травматизації – російсько-української війни. У Росії ж цей відсоток 66 %, громадяни сприймають його як досвід колективної травми і звинувачують у розпаді СРСР Горбачовську перебудову. Однак, якщо звернутися до першоджерел епохи, картина буде геть інша – з центральною метафорою СРСР як велетня на глиняних ногах. Суспільні настрої у пізньому СРСР були подібні, скажімо, до східнонімецьких, де молодше покоління мріяло про вільний світ і західний стиль життя, а середнє – про “заможність” та подолання технологічної відсталості і дефіциту товарів широкого вжитку.

Тепер ми знаємо, що постання незалежної України справдило очікування про особисту, суспільну і політичну свободу (хоч не справдило ряду інших). Але навіть цей демократичний мінімум вдалося досягти і втримати лише в кількох пострадянських країнах, інші ж структури імперії і посттоталітарного мислення залишилися тривкими.

У проєкті ми опиратимемось на уже зібрані свідчення, які є в архівній колекції УКУ та діджиталізовані на платформі – https://oralhistory.org.ua/. Це свідчення, зібрані від ключових дієвців: 69 інтерв’ю з політичними лідерами, дисидентами, дипломатами, журналістами, релігійними діячами, підприємцями, вченими, військовими, розвідниками, які брали участь або були свідками цього процесу в 1988‒1991. Відеоінтерв’ю були записані в шести країнах чотирма мовами у 1995 та 1996.

Другою базою є колекція усноісторичного проєкту #непочуті Меморіального Музею тоталітарних режимів “Територія Терору” – це інтерв’ю зі звичайними людьми, акторами локальних змін. Інтерв’ю (близько ста) записані впродовж 2019-2021 років. Частина з них удоступнені на архіві “Пам’ять Народів”: https://www.memoryofnations.eu/en

Ці дві колекції ґрунтуються на методі усної історії, проте у першому випадку – це історії від публічних фігур, в іншому – це історії звичайних людей. У першому випадку ми маємо фіксацію ще свіжих історій, в іншому – з перспективи 30 і більше років.

Перший проєкт був прицільно налаштований на питання щодо розпаду СРСР та побудови незалежної України; друга колекція – це інтерв’ю з тими, хто став жертвою радянського насильства – і їхня перспектива на розпад Союзу, їхні стратегії того часу та пригадування цих подій з перспективи 30 років опісля.

У ході реалізації проєкту ми доповнимо дослідження новими усноісторичними інтерв’ю, які проведуть студенти/ки зі своїми батьками чи ближчими родичами.

Після аналізу тріади усноісторичних джерел ми проінтерпретуємо їх з позиції сучасної культурно-політичної повістки та запропонуємо аналітичний звіт з перспективою продовження академічної роботи над матеріалами.

Авторки проєкту – Ірина Стровойт, Христина Рутар та слухачки курсу “Культурна пам’ять, травма та забуття”.

Проєкт втілюється за підтримки наукового замовлення Університету за напрямом Integral Human Development (“Цілісний людський розвиток”)