Мистецтво перформансу часто стає інструментом розмови на важкі теми, пов’язаних із прийняттям складного минулого. У силу особливості цієї художньої форми – нерозривно пов’язаної з особою чи особами перформерів\-ок, їх минуле стає однією із важливих тем, які проявляються під час дії. На відміну від дії театральної, коли глядач питає себе: «Хто цей персонаж, якого грає актор\-ка?», перформанс запрошує задуматись, ким є ця конкретна людина? Що з нею трапилось? Метонімією стає як тіло перформера чи перформерки, так і його\її особиста історія, особливо у зв’язку з історичними подіями.
Минуле, особливо травматичне, з одного боку, звучить як фон, з іншого – часто присутнє у перформансах через предмети і фото\зображення – освоєне, менш загрозливе, стерпно-нестерпне. Медійоване індивідуальним тілом – рухом\голосом чи зображенням у перформансі, минуле може стати пазлом у великому колажі спільного пригадування, яке в’яже його з майбутнім.
Знаковими є роботи з цією тематикою Перл Праймус, Міліци Томіч, Маріни Абрамовіч, Ани Мендієти, Шірін Нешат та багатьох інших митців та мисткинь.
Лідеке Плате та Аннеке Смелік (2013) відмічають, що часто пам’ятання не сприймається як індивідуальний акт, адже пам’ять швидше «стається з нами». Пригадування, натомість, нагадує процес розмотування клубка за нитку, і саме вона є індивідуальною.
Перформанс «Акт пам’яті», здійснений з ініціативи Theater Na de Dam – Театру Пам’ятання (Амстердам) та ГО Пост Беллум-Україна на базі музею «Територія Терору» відбувся у день комеморації Голокосту. Та робота групи сплела тканину із багатьох таких ниток, торкнувшись й інших складних історичних тем – Голодомору, геноциду вірмен, депортацій під час Другої Світової війни.
Координувала подію дослідниця студій пам’яті та викладачка кафедри культурології – Христина Рутар, процесом творення опікувалась режисерка Олена Апчел. Хочеться додати, що серед учасників були: Микита Білий, студент ІІІ курсу нашої програми та магістрантка Ольга Сакара.
Зазвичай фізична співприсутність у просторі разом з глядачами є одною із прописних базових характеристик мистецтва перформансу. Та за два з половиною останні роки нова нормальність пандемії навчила нас в особливий спосіб співіснувати на площині екрану. Програмне забезпечення для відеоконференцій, таке як-от зум, у поєднанні із можливостями відтворення відеофайлів перетворилося на спосіб побачити тих, кого більше з нами немає, а живим – задати запитання мертвим. Шкода, що відповіді все ж не буде…
“Я з трепетом і завмиранням тіла дивилася нині на це спільне чудо. Це був такий тонкий перепліт сказаного і промовчаного, передаваного словами, образами і навіть тілом, і позами слухання. Мої теплі вітання і поздоровлення всій задіяній команді. Пан Микола у своєму райському кутку того не забуде!” – поділилась враженням Ірина Старовойт, доцентка кафедри культурології
Авторка тексту – Юлія Півторак, старша викладачка кафедри культурології.
