22 березня відбувся круглий стіл кафедри культурології “Мобільна культура: подорожі, мандри, міграції”, у фокусі уваги якого постає людина, образи, які вона творить, та її культурний світ через призму міграцій, мандрівок, подорожей чи туризму. Колись Гомі Бгабга ствердив, що місцем творення культурних смислів та інновацій є гібридні ситуації, далекі від статичного і канонізованого бачення культури. Наскільки змінність місця погляду і перспективи впливають на конструювання культурних феноменів? Яке місце мандри і подорожі займають у культурному світі індивіда? Чи міграції і створення уявних спільнот чи спільнот, об’єднаних певною сентиментальною традицією, входять в суперечність із культурою місця чи міста?
- Приїхати в Дрогобич Шульца, або Як література стає путівником (доповідачка Зоряна Рибчинська)
- Мандрівка до (своєї) пам’яті: про Львів між війнами у сучасному (кон)тексті (за матеріалами романів Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» та Юрія Винничука «Танго смерті») (доповідачка Христина Рутар)
- Просторова уява в українських радянських медіа: троп подорожі (доповідач Богдан Шумилович)
- Поетика статичного: вокзали української модерної прози (Юрій Яновський, Микола Хвильовий, Майк Йогансен) (доповідачка Олена Гусейнова)
- Від мобільності до мобілізації: шляхи формування “Українського танцю” (доповідачка Юлія Півторак)
Різноманітні зв’язки людини з місцем проявляються, зокрема, у літературних текстах, мистецьких перформативних жестах і образах, у культурних практиках подорожування, пережиття, досвідчування і привласнення простору. У своїй доповіді на прикладі рецепції творчості Бруно Шульца, сучасних туристичних і читацьких практик, дослідницьких стратегій Зоряна Рибчинська представила лише один із можливих варіантів міркування про ці зв’язки, які творять сполучну тканину уявлень, очікувань і переконань, що визначають і способи читання та подорожування, і значення, які ми їм надаємо. Простір Дрогобича, зруйнований після війни і політичних перетворень ХХ ст., однак залишається точкою відліку для руху нашої уяви, для об’явлення наших буквальних і метафоричних просвітлень, для встановлення наших особистих топофілійних зв’язків. Тексти Шульца, використані в ролі путівника, виконують його головну функцію – vade mecum, ведуть крізь простір міста, скеровують наш погляд, визначають інтерпретаційну рамку, збуджують наші відчуття, запускають емпатію. Прогулянка Дрогобичем за текстами Шульца може стати розчаруванням, а може відкрити інший вимір подорожування і читання, відкрити нас новий екзистенційний досвід, зумовити творення «третіх просторів» і нових текстів.
Оксана Забужко та Юрій Винничук у своїх історичних романах здійснили спробу повернення пам’яті. Як «Музей покинутих секретів», так і «Танґо смерті» мають виразний історичний контекст та особливу мету: воскресити пам’ять про ті історичні події, які впродовж довгого часу не могли бути проговорені.
Опираючись на методологію студій пам’яті та травми Христина Рутар запропонувала результати своїх пошуків Львова між війнами на сторінках романів. Від травматичних та трагічних згадок про, тепер місця пам’яті, до загального образу-символу Львова ідеалістичного. Зрештою, доповідачка дійшла до висновку, що місто всуціль перетворюється на місце пам’яті, але деякі місця у ньому стають втраченими та загубленими: бо нема тих, хто пам’ятає. І наголосила на тому, що включаючи такі сюжети у свої тексти автори виконують роль медіаторів пам’яті. І О. Забужко, і Ю. Винничук розгортають у своїх текстах важкі, трагічні сторінки минулого. Не завжди їм вдається добре їх проартикулювати, проте в обох текстах простежується думка про збереження та відновлення пам’яті, яка застигла та чекає.Письменники роблять спробу наративізувати та уявнити мапу минулого, скласти пазли пам’яттєвих зв’язків; вони рефлексують щодо важливості усвідомлення та знання про ключові поняття мандрівки пам’яті.
У своїй доповіді дослідник зробив порівняльний аналіз чехословацького музичного телесеріалу «Пісня про Рудольфа 3» (1967-68) та українського музичного телефільму «Червона рута» (1971). В обидвох випадках герої/персонажі брали участь у символічних медіа-мандрівках: Рудольф мандрував у часі за допомогою чарівного крісла, а шахтар Борис мандрував з Донецька у карпатське «місце сили», у Верховину. В обидвох випадках ці мандрівки завершилися політично – пісня із чехословацького серіалу стала символом спротиву проти введення військ країн Варшавського договору у «бунтівну» соціалістичну країну, а українська пісня назавжди зв’язалася із іменем Володимира Івасюка, смерть якого у 1979 році викликала занепокоєння у радянському Львові. Ці пісні зазвучали по новому у 1989 році: Марта Кубішова заспівала свою «Молитву Марти» перед багатотисячним натовпом у листопадовій Празі, а на честь пісні Івасюка назвали фестиваль популярної пісні, де вперше було виконано гімн України. Хоч в обидвох країнах, у соціалістичній Чехословаччині та в радянській Україні, теми для медіатизації були відмінними, усе ж вони мають багато спільних рис, які дозволяють краще розуміти європейську культуру 1960х-1980х років.
Юлія Півторак запропонувала звернути увагу на роль двох українських хореографів Василя Верховинця та Василя Авраменка у формуванні феномену українського народно-репрезентаційного (сценічного) танцю. Робота Авраменка з українською діаспорою у Північній Америці у другій половині ХХ століття продовжила зусилля Верховинця, репресованого у 1938-му році і вивела “український танець” на велику сцену, заснувавши потужну “паралельну” традицію. З часом, саме ця винайдена традиція лягла в основу нової української ідентичності поза материковою Україною практично втративши зв’язок з автентичним танцем українського селянства. Віддаючи своє тіло дисциплінуванню “українським танцем” танцівники і танцівниці несвідомо актуалізують зв’язок з “привидами” чи “духами” Авраменка, Верховинця та інших хореографів, яких давно уже немає.
Про круглі столи програми культурології УКУ:
Методологічним принципом чи смисловим ядром дослідницького семінару, чи ба круглого столу програми культурології УКУ, є ідея про тріаду: антропос – топос – тропос. Як сформулювала проф. Олена Галета: «Ця тріада виражає суть гуманітарного знання, у центрі якого стоїть людина як неповторна особистість (антропос) у культурному оточенні (топос), яке на неї впливає і яке вона формує своєю діяльністю, виражаючи свій досвід і переживання через поняття та образи (тропос). Чи можна на цьому шляху досягнути остаточної мети? Кліффорд Гірц сказав якось, що ми знаємо достеменно, звідки починаємо пізнання, а де опинимося – це годі передбачити. Просто важливо ризикнути і зрушити з місця.» То ж наш круглий стіл не стільки про те, звідки береться знання, а про те, як ми конструюємо те, що, можливо, стане знанням в майбутньому.
Фото: Ольга Климук, студентка 1 курсу програми культурології