Ковчег Україна, кінець довгого миру в Європі і російське зіткнення з реальністю

Лонгрід за лекцією-бесідою з Іриною Старовойт “Ковчег Україна, кінець довгого миру в Європі і російське зіткнення з реальністю” 4 березня 2022 р.

 

Цей фрагмент, який ви прослухали потребує насиченого коментаря, але я сподіваюсь, що зуміла передати вам найважливіше: емоції, афект і розуміння широкої коаліції сучасної української культури, яка сталася завдяки людям, включеним у ці процеси дуже осмислено і дуже самовіддано за останні 8 років. З часу початку російсько-української війни.

Перша метафора, яку я запропонувала – це власне ковчег Україна.
Метафора Ноя надзвичайно важлива для української культури. Ця бароково-псальма у новій обробці, яка цю метафору заклала в самий модус існування всього українського, яке досить часто опинялося під загрозою: деформації, неправильних інтерпретацій, а також досить часто прямого фізичного знищення.

Старозавітний образ Ноя як рятівника перед стихією, загрозою тотального знищення людства на планеті; того, хто вміє силою свого творчого генія, силою самодисципліни і організації спільноти зробити так, щоби ті хто вважає на інтереси спільноти, ті, хто розуміє, що я є тільки частиною спільноти і краплею в іншій справі змогли не просто врятуватися, але й перезаснувати свою цивілізацію на новому рівні. Можливо, навіть на кращих ландшафтах, з новими моральними цінностями, з новими компасами і орієнтирами.

Ми думаємо про те, чому ковчег Україна, тому що це, без сумніву, є певна захисна позиція. Це спосіб, як можна вберегти своє суспільство, але найстрашніше, коли на ковчегу починаються свої внутрішні чвари, коли на ковчегу починається поляризація і дезінформація. І ця поляризація і дезінформація на українському ковчегу була всі роки до війни, і всі роки після.

Якщо говорити про українське суспільство, то я можу сказати, що за останні 8 років Україна не просто була наражена на величезну небезпеку, не тільки був «дракон» на сході, який поїдав наших синів і дочок, але в Україні ріс свій «Котигорошко».

Я би сказала колективний «Котигорошко», який дуже швидко мав зрозуміти, де небезпека, в чому загроза, кого треба рятувати, і як можна це зробити. Якщо подивитися на те, що найважливіше сталося в умовах нестерпних, в умовах, коли величезна частина українській потенціалу і українській економічних сил йшло на фінансування свого фізичного захисту, то дуже важливо, щоб в цей час з’явився ряд інституцій, котрі почали б підтримувати культуру, культурні ініціативи та культурний сектор економіки.

І тут треба пояснити, повернутись в ті 30+ років назад, що сталося для нас, і що сталося для російського суспільства. Всі енергії відцентровості від москви розвинулися дуже стрімко від 1986, цьому сприяло 2 події. Одна – це глобальний катаклізм, вибух реактору на ЧАЕС, і друга – це те, що радянська влада в той момент в москві намагалась приховати факт ядерної катастрофи, їм це не вдалося.

Мабуть, це був один з перших разів, коли радянські українці могли побачити на собі надзвичайно солідарну, консолідовану, відкриту підтримку Заходу. Коли люди з Заходу відкрили не тільки свої гаманці, але також відкрили свої серця і двері своїх домів для наших дітей, для родин з маленькими дітьми, для хворих і старших людей, які не могли про себе подбати у цих змінених умовах. І самі українці мусили тоді проявити неабияку солідарність, адже чорнобильці опинилися в усіх областях практично в усіх містах України.

Я хотіла теж пояснити, що українське суспільство з 1986 року зробило дуже важливі соціальні і культурні прориви. Ніхто не сподівався, що нація, яка довший час була закапсульована під ковпаком, не мала своєї міжнародної репрезентації, не мала особистої політики, не кажучи вже про культурну політику, не мала свого політичного і дипломатичного класу, який би міг її представляти, і який міг бути тим місцем, де творяться нові ідеї, обговорюються потенційні сценарії майбутнього, як ми можемо їх обирати, як ми можемо на них працювати, як ми можемо змінювати своє теперішнє логічними і послідовними кроками, до значно іншого, кращого майбутнього.

З моменту 1991 року турбулентність, яка нортувала, в українському суспільстві, коли дисиденти повернулися в публічний простір, коли відбувалися численні мітинги, коли стало зрозуміло, що українці не будуть миритися з станом речей, і вони потребують більшої автономії і більшої свободи прийняття рішень, також і політичних, в цей момент також відбувалися схожі моменти в балтійських республіках, Грузії і самій Росії. Нам треба пам’ятати, що російський дискурс був дуже сильно викривлений за часів путіна.

Незалежність України, і це зараз треба пам’ятати, признали більшість країн цивілізованого світу на одній надзвичайно важливій умові – Україна буде готова позбутись ядерної зброї. Ядерне роззброєння показала всьому світові дуже важливий аспект української незалежності. Україна – мирна держава. Вона хоче жити під мирним небом. Вона не хоче обговорювати спільні питання на кордонах. Ми вдячні, що Польща, Чехословаччина та інші сусіди визнали нас в тих кордонах, в яких ми існували від мирних договорів, Ялтинських підписаних в 1944-1945 році, узгоджених союзниками. Отже, Україна демілітаризується тому, що вона не збирається ні з ким воювати. Це теж важливо, що впродовж всього часу незалежності наші військові сили зменшувались. Ми були вже за крок до того, щоб відмовитись від призовів і функціонувати лише на контрактній армії. І тут сталося щось немислиме.

Отже, тепер я хотіла вам кілька слів сказати про Європу. Надзвичайно важливо розуміти, що європейці жили із однією великою травмою. Травмою Другої світової війни, після якої виробили значуще гасло, на якому були виховані 4 європейські покоління: «Ніколи знову».

Відбулося примирення двох запеклих історичних ворогів – Франції і Німеччини. Це сталося рано, і це сталося буквально в перше десятиліття після завершення тієї жахливої кровопролитної тотальної війни, яку вели нацисти в Європі, і як ви знаєте більшість Європи їм на той короткий момент все-таки вдалось захопити. Це було дивастуючим, тому що суть була також в тому, що багато європейців відчували себе колаборантами нацистського режиму, а навіть ті, які були все-таки підкорені утворили маріонеткові уряди, і ці уряди були пронацистськими. Можливо, їх погляди і методи не поділяла більша частина французів чи голландців і інших, але вони були частиною нацистського світу. Все це залишило величезний комплекс провини і розгубленості. Як же так? Як ми дали себе втягнути в таку пастку?

Вже мають існувати якісь механізми, якісь дзвіночки, завдяки яким ми будемо розпізнавати майбутніх диктаторів, майбутніх умовних нацистів 2.0, якісь застережні знаки мають бути. І мабуть найважливіший застережний знак стосувався того, щоб європейські країни не ставали ексклюзивними і етно центричними. Щоб ніхто не казав: «Моя країна найкраща». Важливим елементом морального і політичного дозрівання була здатність визнати те, що всі нації мають подвиги і провини. Що всі мають своїх героїв і злочинців, і що всі нації мають складну історію, яка має бути переосмисленою, і вони мають навчитись жити із своїми сусідами на зовсім інших принципах. Ми можемо серйозно сказати, що зараз Європа в абсолютному шоці, правда вона дуже швидко приходить до тями. Але це також правда, що німецьке суспільство після 1945-го року не просто було денацифіковано та демілітаризоване, але вони повністю бажали бути пацифістами на всі майбутні покоління. Що армія їх має бути мінімальна, мізерно профінансована, для того, щоб Німеччина ніколи навіть не подумала ставати агресивною загрозою для всього світу. І рішення про надання Україні зброї це не просто вагання недолугої Європи, яка не розуміє, що відбувається, це сейсмічний струс і це початок нової ери у новій Європі. Таким чином конфлікт в Україні і навколо неї спричиняється зараз не тільки до переінсталяції нашої країни і суспільства, але й до європейської спільноти і світової системи стримування та противаг, але також він змушує передивитися, яким чином західний світ поступово вигодував і уможливив такого диктатора, як путін. Як він допоміг йому зіслизнути із імітованої демократії, у автократії, а з неї в авторитаризм, і з нього в диктатуру.

Ідучи до російського суспільства, мабуть, це те, що зараз нас найбільше шокує і турбує, як вони можуть робити нам таке і не бунтувати достатньою мірою. Не протиставлятися цій жахливій путінській владі, не робити свій майдан, скидати владу, як вони можуть терпіти те, що з нами відбувається. Нам треба зрозуміти, що путін почав свою війну вже задовго до повномасштабного вторгнення, і в першу чергу з російським суспільством. І треба визнати, що його війна з російським суспільством набагато більше успішна, ніж війна з нами. Він демонтував більшу частину незалежних інституцій, медіа, усі зв’язки солідарності і горизонтальні зв’язки у тому суспільстві, яке і так своєю попередньою долею встигло бути суспільством вертикальної організації, піраміди. Якби я хотіла це пояснити, як зараз це бачать експерти і західні, і російські, то вони повідомляють, що співвідношення приблизно таке: до 80 відсотків росіян, особливо в останні 10 років вже більше не живуть заможно. Вони люди мінімального достатку, але вони вважають, що вони обміняли свій достаток на безпеку. Для того, ніби щоб інша частина світу не зазіхала на росію. Цю частину росії політологи називають «глубінним народом» – це той народ, про якого Шевченко казав: «Народ безмолвствує, бо благоденствує». Вони не виявляють ніякого протесту, можливо навіть вірять в всесвітню змову проти росії. У них іде в головах війна між телевізором і холодильником. Поки телевізор говорить, як росія оточена ворогами, а в холодильнику ще хоч щось є, то їм здається, що вони живуть в найкращих умовах в цій ситуації. І що путін робить все можливе, щоб вони гарно жили. Приблизно 18-19 відсотків росіян можна зарахувати до середнього класу. Це модерні люди, які живуть у великих містах, які мають сучасні професії, які бували в європейських країнах, або навіть мають подвійне громадянство. Для них, близькість до середньоєвропейського стилю життя є нормою. Для того, щоб зберегти цю близькість вони повинні були залишатись аполітичними, або здаватись аполітичними. Тобто їм здавалося, що система недосконала, але вона дає їм можливість реалізовуватись краще ніж в СРСР, отже ця система є живучою і вони мають бути лояльними до неї, бо їх можуть застати репресії. І 1 відсоток росії – це еліта путінізму. Сюди входять топові чиновники, офіційні особи, депутати, губернатори, бенефіціари системи, олігархи, бізнеси, які з ними пов’язані та так звані сіловікі. Це взагалі окремий престижний пласт людей в росії, їх є понад мільйон, але їм заборонено виїжджати в країни західного світу. Тільки люди з спецзавданням можуть це робити. Якби війна путіна з Україною в цій повномасштабній загрозливій фазі закінчилася б за три дні, та не сталося б всеохопної відповіді заходу, на яку вони не розраховували, путінові би всі і все пробачили в російському суспільстві. Середній клас би змовчав, глубінний народ захоплено і містично святкував перемогу над умовним Заходом на території України, а олігархи і силовики повністю скористались би з колонізації частини української землі. Але путін прорахувався. Він обнулив не українську державність, він її хотів обнулити, але він обнулив свою систему, клептократію. Ми бачимо зараз, що прийняття рішень у їх системі це чорна скринька. Навіть ті люди, які були в його рад безі, це топові офіціальні особи, з якими він колективно приймає рішення та з якими несе відповідальність. Вони не знали до кінця, чого він хоче., чи вони мають підтримати незалежність ЛНР ДНР, приєднання їх до росії, чи що, що далі? З того, що ми маємо, виходить, що план такої жахливої, тотальної війни було приховано навіть від еліт, хоча до цього таких масштабних рішень не приховували. Захід сподівався на велику реакцію, спротив олігархату, які б не мали бути готові втрачати 4 5 свого майна і власності, і свого заробленого через примхи володаря і через Україну, але фактично, цих голосів не має окрім одного, двох, і то непереконливих, бо невідомо кому вони адресовані. Заходу? Робіть щось, щоб зупинити путіна. Навіть росіяни вважають, що ще на цій стадії можливо зупинити путіна, але яким чином – невідомо.

Ми зараз переживаємо поворотний момент в історії. Поворотний момент не тільки всередині України, не тільки в протистоянні росії та України, яке перейшло у відверту фазу. Всі маски скинуті, про ніякий захист російськомовного населення більше не йдеться, тому ще Чернігів, Харків і Херсон – це без сумніву російськомовні міста, і вони зараз зазнають тотальної девастації. Те, що відбувається у Харкові, ви бачите як картинку, але подумайте про тих людей, які щойно звідти приїхали. Наша політична нація вже сформована, і вона така, яка є. Вона складається з людей багатьох походжень, культур, мов, але у всіх зараз центральна ідея – це “Геть від москви!”, тому що москва – це Мордор.

Ми бачимо, що існує справжній конфлікт ідей, і цінностей, і способів життя між росією і Україною. путін не бачить України як громадянського суспільства. Він сприймає Україну як територію і владу, не розуміє, як можна так зробити, щоб це громадянське суспільство не спотворювати його плани. Адже ми спотворили його плани в 2004-ому році, коли був отруєний кандидат Ющенко і він мав або померти, або дисфункціонально відсунутися від політики. Але сталося інакше. Українці таки домоглися того, що кандидат москви Янукович в цей момент не став при владі і, відповідно, не зміг виконати даних москві зобов’язань про інтеграцію росії та України. Коли ми подумаємо про 2013-14 рр., то, знову, ми зробили майже щось неймовірне. Ми змінили курс історії, але також курс розвитку всієї матриці майбутнього для своєї країни. Ви знаєте, якою дорогою ціною. І от що найважливіше: в першому випадку, випадку Помаранчевої революції, і в другому випадку Захід мав до нас, українців, гіркі претензії. Може, мав частину рації. Він казав: ви прекрасне суспільство, ви мобілізуєтеся в момент величезної загрози, але потім розслабляєтеся. Не доводите реформи до кінця, не хочете досягнути базового рівня справедливості, не хочете захистити права і свободи своїх громадян на належному рівні, ви іншуєте. З вами дуже складно мати справу, бо ви не виконуєте взятих на себе зобов’язань. Ви країна з клептократичними тенденціями. Якщо ми подумаємо, що ця наша боротьба з корупцією, особливо в останні вісім років, пробуксовувала колосально, то нам може здаватися, що або ця боротьба була неправильна, або, можливо, це була імітація боротьби. Тільки в ці останні сім днів європейська спільнота – а це тепер дійсно спільнота – сконсолідувала таку енергію і таку рішучість довідатися все про себе. Не про нашу клептократію, а про свою. Не про нашу корупцію, а про свою. Нарешті розслідувальні журналісти, які били в набат і яких політики та економісти не хотіли чути, домоглися санкцій, які насправді шкодять самим європейським країнам, Британії та Америці. Вони шкодять їхній економіці і відіб’ються дуже великими збитками для Заходу. Але ці кроки неминуче мають бути зроблені для того, щоб наступний період в європейському, американському та глобальному житті був позбавлений від загрози брудних грошей і їх постійного втручання в політику, в результати виборів, як це сталося в Америці і не раз ставалося в Україні. Ми бачимо, що праворадикальні сили, які підняли голови за останні п’ятнадцять-двадцять років і у Франції, і в Угорщині, і в Німеччині, часто були фінансовані росією. Ми побачимо, як європейці розчаруються у своїх ілюзіях, але також довідаються багато про себе.

росія в даний момент є на величезному перехресті, тому що зробила Україні “Батурин 2.0”. Петро І не міг пробачити союз Мазепи зі Швецією і його намагання вийти з-під домінування і з-під репресивного керування російської імперії. путін робить те саме вже на всій території України. Йде війна ескалації і знищення. Нас не можна було взяти без бою, на самих базових афектах страху і паніки, як вони розраховували. Зараз війна перейшла на стадію ядерного тероризму і тотальної деструкції. Пояснити російським громадянам, що і навіщо вони зробили в Україні, вони вже не зможуть. Найприкріше це те, що більша частина росіян, цього “глубінного” народу, ще навіть не знає про те, що з нами зробили. Їм розказують і показують телевізорну картинку, в якій ми поступово вітаємо їх з квітами, наші вояки здаються в полон, а Київ от-от буде взятий, і в ньому прийде до влади нормальне, з їхньої точки зори керівництво: який-небудь Янукович буде реінстальований як маріонетковий Президент України. Це буде та Україна, яку вони собі омріяли. Але вони забули, що для того, аби досягнути такої України, не мало би бути українців. Те, що говорить путін у своїх зверненнях, показує його геноцидну свідомість. Він хоче, щоб українців не було. Він не може цього досягнути, але робить багато для того, аби так сталося. Україна зазнавала репутаційних та багато інших втрат через те, що наші служба безпеки та армія довго були просочені російськими агентами впливу. Зараз ситуація діаметрально протилежна. Правда настільки на нашій стороні, що ми маємо свої канали у ФСБ, звідки нам передають інформацію люди здорового глузду. Вони розуміють, що твориться немислиме, справа йде до ядерної катастрофи або до іншого знищення людства. Путін в тому вигляді, в якому він зараз є, у своїх фантазіях, втратив раціональність або скерував її на остаточну деструкцію всього, що заважає втіленню його планів. Коли Мілошевич дійшов до такої фази деструкції, знищили самого Мілошевича і збомбили Белґрад. Бомбили точково, лише воєнні об’єкти, під роздачу випадково потрапили декілька будинків. Тоді як в Україні спальні райони, школи, госпітали, громадський і приватний транспорт потрапляють під снаряди, ракети, бомби. Думаю, багато з вас відслідкували, що сталося, коли російський снаряд, який цілив у телевишку, потрапив у Бабин Яр. Вони починають розстрілювати розстріляних. Вони прийшли, як за формулою Шевченка, по “мертвих, живих і ненароджених”. Якщо говорити про найкоротшу формулу геноцидальної свідомості: геноцид – це коли живі починають заздрити мертвим. путін замахнувся на неможливе, і тому росіяни мають подумки готуватися до капітуляції. Якщо ви мене спитаєте, де почалася найбільша проблема, то я вважаю: тоді, коли в російський медіадискурс потрапила ідея “можем повторить”. Коли міф про перемогу у Великій вітчизняній війні, як вони називають Другу світову війну, не викликав асоціації з лихом, розлюдненням, якого ніхто при здоровому глузді не може побажати. В російському суспільстві раптом з’явився ресентимент, який почав розростатися і був маніпульовано підсиленим тематикою Великої вітчизняної війни: реконструкціями, картинами, серіялами, блогами, субкультурами, пов’язаними з носінням форми. Українців показували як нащадків нацистів або колаборантів з нацизмом.

Замалювала Уляна Креховець, викладачка іконописної школи УКУ «Радруж»

Якщо Україна за ці двадцять років пройшла величезний шлях примирення із своїм минулим, дізнавання про своє геноцидне минуле, Голодомор і Голокост. Гасло “Ніколи більше” невидимою фарбою протатуйоване у нас на чолі. У росіян, в більшості молодих та середнього віку, було протатуйовано: “Можем повторить”. І от вони спробували “павтаріть”. Вони не здригнулися ні в момент Криму, ні в момент протистояння на Донбасі. Тортури, в’язні сумління, викрадення людей, півтора мільйони внутрішніх біженців – все це було, але більшість із росіян воліла цього не помічати або приписувала втрати й ескалацію українській стороні. Українська сторона не могла не тільки захиститися у російському публічному просторі, але й до кінця обстояти своє в європейському просторі західного цивілізованого світу. Нам казали: треба просто перестати стріляти. Ми казали: якщо ми перестанемо стріляти, не буде України. Якщо вони перестануть стріляти, не буде війни. Ключ до проблеми лежить в москві. Тепер, очевидно, ключ до проблеми лежить за Уралом, там, де в бункері сидить новий диктатор.

путін обнулив підвалини російської ідентичності ХХ-ХХІ ст. Підвалиною цієї радянської, а потім пострадянської російської ідентичності було те, що росіяни належать до визволителів Європи. Вони ті, хто допомогли побороти гідру нацизму, ті, хто запобігли найгіршому лихові: щоб Гітлер колонізував цілий світ, ті, хто повернули Європу в русло нормального життя, благополуччя, відбудови, процвітання і т.д. Холодну війну переклеслили, її в російський пам’яті більше не було. Після 91-го року пішло зближення із Заходом. Навіть першою фазою путіна як президента Росії було зближення із Заходом. Він говорив про те, що росія є повноцінною частиною Європи, що треба думати про нову, об’єднану Європу від Порту до Владивостока. Треба інтегруватися економічно, розраховувати на те, що в росії великі природні ресурси, а в Європі – високі технології. Європейці велися на цю риторику, особливо Німеччина. Другий важливий момент – зближення російської армії і НАТО. Спільні учення, представництво НАТО у росії, яке закрилося тільки недавно. Насправді, ніхто не сподівався аж такої ненависті і підступності, аж такого божевілля від російської сторони. Це божевілля тепер повертається до них бумерангом, тому що ті росіяни, які вже прозріли, і ті, які ще прозріють, мусять побачити себе не як визволителів, а як варварів й агресорів. Приклад німців після нацизму для них зараз очевидний: вони про це вчили в школі. Вони мусять зрозуміти, що росія дуже часто починала агресивні війни, тільки рідко їх програвала. Що в нових підручниках історії росії мусять з’явитися добре прописані глави історії України. Історія України, хочемо ми того, чи не хочемо, є невід’ємною частиною цього культурно-соціального і політичного простору. Вони просто мусять розбити на друзки свою картинку світу, тому що це абсолютно вигадана і паралельна до реальності картинка. Якщо не ми не побачимо “reeducation” наступного російського покоління, катастрофи будуть повторюватися, а кордон з росією нікуди не зникне.

Q&A

– Ви казали, що Європа, мислячи: “Ніколи знову”, — допомогла розвинутися російському авторитаризму. як на вашу думку, як в ті часи мала діяти Європа і чи ми могли цього уникнути?

– Відповідь на питання: “Чи ми могли цього уникнути?” – мусить дати собі Євросоюз і Британія, яка допустила, що Лондон став “лондроматом” російських брудних грошей. У російських олігархів він називався Лондонградом або “Лєнінґрадом на Тємзє”. Коли розпався Радянський Союз, на Заході була досить велика ейфорія. Один з найкращих совєтологів, якого я високо поважаю, Стівен Коткін, написав книжку “Armageddon Averted”, тобто Армагеддон, який вдалося зупинити. Вони були переконані в тому, що з моменту остаточного закінчення Холодної війни і перемоги західного стилю життя західні цінності і демократія будуть імплантовані у пострадянський простір. Натомість, прихована, але дуже сильна корупція, схеми за якими жив радянський союз у пізні свої часи, були поступово імплантовані у їхній світ і стали підривними для системи цінностей Європи. росія говорила з Європою тою самою мовою про ті самі цінності, але європейці намагались ті цінності практикувати, тоді як росіяни про них тільки говорили. Вони очорняли українців і балтійські країни в тому, що ми параноїдальні щодо росії, що не можемо позбутися свого комплексу меншовартості. Що на нас уже давно ніхто не зазіхає, але ми весь час шукаємо російську загрозу. Що, насправді, ми недорозвинені, з нами треба щось робити. путін не раз пропонував Угорщині і Польщі розібрати назад Україну між собою, тому що в неї нема шансів. Хоч Європа і не сприймала останню частину цієї риторики, але вона сприймала те, що українці дійсно недорозвинені і малосумісні з європейськими цінностями. невідомо, чого вони хочуть до Європи. Бідні родичі, які не можуть розібратися зі своїми внутрішніми проблемами і жахливою всепожираючою корупцією. Ця всепожираюча корупція була лише транзитною ланкою між росією і Західним світом. Ми були включені в більші процеси і схеми. Один із найкращих знавців російської клептократії Полл Массаро пише: коли ми побачимо вихід британських юридичних компаній, які відмовляться захищати інтереси російських брудних грошей на британському і європейському ринках, тоді й станеться справжня антиклептократична революція в наших суспільствах. Але вже є кілька партій, в тому числі і Британії, які цими днями втратили своє фінансування, тому що воно, за великим рахунком, було брудним слід брудних російських грошей. Ще один приклад, який стосується не нас, а Казахстану. Назарбаєв, так само як і Путін, мав декілька спроб справжніх цивільних громадянських революцій. В росії найбільша революція провалилася на болотній площі в 2012-ому році. У Назарбаєва щось подібне сталося у 2011-ому році. Незважаючи на те, що він подавив протестувальників, в тому числі і силою зброї, колишній прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер погодився бути його особистим радником і стягнув цілу свою фірму консультантів, які до цього часу сиділи в Казахстані і намагалися цивілізувати їхній бюрократичний клас. Розказували їм про те, що означає добре урядування, добре керівництво в інтересах спільноти, як зробити децентралізацію, як побудувати ланцюжки прийняття рішень і коло зворотнього зв’язку у суспільстві. Британці вчили казахів правильних речей, але робили це на брудні, страшні, криваві гроші. Сам Тоні Блер ніколи не відмовився від цієї позиції, і мені цікаво, що станеться в найближчі тижні. Чи вийдуть німці із тих наглядових рад у російських державних корпораціях? Чи визнає Ангела Меркель помилковість своїх уявлень політику інтеграції з росією? Які будуть покаянні промови і як багато Захід насправді нам заборгував? За великим рахунком, вони повинні були це зупинити в 2008-ому році, коли війна росії з Грузією тільки почалася. Вони могли зупинити це в момент анексії Криму — цього не було зроблено. Енергії для самоочищення на Заході тоді не було, тепер вона є. Я вважаю, що Україна спровокувала сейсмічні зсуви усій геополітиці і геоекономіці. Підвалини політики міняють своє фінансування: краудфандинг і горизонтальні структури будуть зараз переважати, а за брудними грошами будуть всюди полювати. Бути фінансованим брудними грошима означатиме бути такою самою парією, як зараз є російська держава, російські чиновники та олігархи.

– Що ми як українці зараз можемо зробити?

– Найважливіше — не займатися всепропальством. На початку української незалежності був такий жарт: коли президент Єльцин зустрічався з президентом Кучмою, Єльцин сказав: я кожного ранку прокидаюся і думаю, що ще я можу зробити для України. У 141 країні, яка проголосувала за визнання російської агресії в Генеральній асамблеї ООН, немає такого політика, який би не прокидався зранку з думкою: що ще я можу зробити для України. В цивілізованому світі немає людей, які би зараз хотіли Україні зла, які би не захоплювалися вашим подвигом, подвигом наших Збройних сил і нашої влади. Вперше принцип “поділяй і владарюй” росії не вдався. В міжнародній соціальній науці є уявлення, що спільнота об’єднується за двома принципами: “binding” чи “bridging”. “Bridging” — це коли у нас є багато непорозумінь, але давайте спробуємо подати один одному руки, побудувати міст між нами і вами. Це органічна робота, яка триває десятиліттями. “Binding” — це коли є зовнішня загроза і ми повинні зібратися в пучок, щоб нас не переломили. путін за кілька днів зібрав нас в цей пучок. В суспільстві така мобілізація, солідарність і взаємопідтримка. На кордоні стоять і приймають наших біженців люди культури, економіки, політики, люди вище-середнього класу. Вони відкривають свої серця і двері для людей з України, бо розуміють, що наступними можуть бути вони. Як сказала Урсула фон дер Ляєн: ви є одними з нас. Ніколи ще Європа не думала про українців як про одних з них. Те, що відбулося, це вже моральна й економічна перемога в цій війні. російська економіка розсипається.
Але треба розуміти, що наше завдання – вижити і перемогти. Не ображайтеся на тих, хто не чує в собі сили йти на фронт, або хто не чує в собі сили включитися волонтерство на всіх парах. Пам’ятайте: сили першого ешелону висякнуть, нам потрібні другий, третій, четвертий резерви. Накопичуйте в собі стійкість, тому що це протистояння не розв’яжеться за три дні. Мабуть, ми будемо відбудовувати Україну довгі роки. До цього часу ми ніби будували замок на піску. Приходило море і змивало його. Ми будували новий замок — приходило море і змивало його. Зараз у нас є фундаменти, які тримає для нас весь цивілізований світ. Якщо, не дай Боже, буде нова “залізна завіса”, то не між нами і Польщею, а між нами і росією, можливо, і білоруссю. Ми вже вибороли своє право жити так, як завжди мріяли, так як молилися наші діди і прадіди. Їхні молитви збуваються зараз, в такому інтенсивному клочку історії, нашим потом, нашою кров’ю, нашими жертвами. Те, що Ви могли коли-небудь подумати, що Україну, можливо, прийматимуть в Євросоюз по прискореній процедурі? Ставки є дуже високі: ми або все виграємо, або все програємо. Сподіваюсь, що другого не станеться, тому що ми такі, як ми є, і ми вже дуже довго готували цю перемогу, працювали зі своїм суспільством. Можливо, наші революції були частково програні, але наше велике протистояння з росією насправді є вигране.

— Вже був прецедент санкцій, які розвалили Союз. Наскільки конкретно ці санкції можуть бути нищівними? Бо я відчуваю велику надію в тому, що вони зруйнують російську імперію, і чи мають ці надії певний ґрунт?

— Як співається в українській пісні: надія є. Я думаю, що ніколи ця надія на руйнування імперії й імперської свідомості не була більша. Не ми будемо пояснювати росіянам, що вони творять. путін у своїй промові сказав щось таке, що Валуєвський циркуляр сказав ще за царя Олександра ІІ: “не было, нет и быть не может”. Але Ліна Костенко дала відповідь: ми є, тому що нас не може бути. Чим більше зовнішнього тиску створювала росія, тим більше українська ідентичність гартувалася і переходила на якісно вищий рівень. Не можна сказати народу, який має 40 000 000 в цій країні, велетенську діаспору і купу друзів по всіх інших країнах, що його нема і, головне, не буде. З того, що відбувається на Запорізькій АЕС, увесь світ бачить що це — терорист з ядерною бомбою. Нам не треба цього розказувати і пояснювати. Я дуже дякую всім хто працює на інформаційному фронті, але, повірте, що головні новинні агенції світу: CNN і BBC, численні подкасти й авторські програми, говорять про Україну нон-стоп, 20 годин з 24. В багатьох країнах вже нема інших новин, ніж українські. Ще рік тому більшість західних людей не знала, де Київ і що таке Україна. Зараз вони знають про Обухів, Оболонь, Охтирку, Ізюм. Вони вивчили нашу географію краще, ніж ми самі.
російське військо йде тільки по великих дорогах. Це як прожилки на вашій руці. Вони можуть контролювати траси але вони не контролюють те, що знаходиться ліворуч і праворуч. Ліворуч і праворуч від них є люди, які вже зараз їх ненавидять, які зроблять все, щоб їх звідси викопати. Вони підуть звідси з ганьбою, а дехто поїде у гробах або в мішках. Втрати, які російська армія понесла за найближчі вісім днів, є більші, ніж втрати росії в усій сирійській війні, і наближаються до втрат за всю Афганську війну. Це також розвінчування міфу про те, що росія – сильна мілітарна потуга. В них нема чим воювати і нема ким воювати. путін уже ввів 90% накопичених військ на наших кордонах. Можливо, він оголосить в росії воєнний стан, оголосить загальну мобілізацію, але буде багато відказників і непокори. В його ближнього кола з’явиться бажання його пацифікувати, навіть тим чином, щоб визнати неповносправним, тому що зараз він діє проти інтересів росії так само, як проти інтересів України.

— Хочу дещо уточнити щодо початку вашої розповіді. Ви провели паралелі між вибухом на Чорнобильській АЕС і сьогоднішніми-вчорашніми подіями. Я абсолютно не можу погодитися з тим, що тоді відчувалася підтримка світу. Я вже працювала на заводі скловиробів, де тепер є “FEST”. Я особисто збирала підписи за заборону атомної енергетики в Україні десь пів року. Після цієї трагедії її підписували всі. Як індивідуум я не відчувала ніякої підтримки Заходу. Можливо, вона була, але не доходила.

— Може, ви не відчували бо все ж таки ви не були з Чорнобильської зони. Чорнобильці вам розкажуть, скільки прийшло міжнародної підтримки, гуманітарної допомоги і навіть людей, які ними опікувалися. Як багато дітей було викликано закордон на короткий час, щоб організувати їм певні рекреації, як довго ці зв’язки потім підтримувалися. Польща була країною радянського табору. В цей момент вона не могла навіть повністю позбутися цензури або не мала повноти інформації, в той час як Західна Німеччина, Швеція, Австрія, Японія Франція були просочені цими новинами. Франція сказала, що жодна хмара ядерних відходів на неї не пішла, тому що в цей момент вона була атомною державою — державою, яка дуже полягає на атомній енергетиці. Німеччина якраз збиралася від неї відмовитися, і після Чорнобильської катастрофи вона поступово ліквідувала всі свої вже існуючі реактори або плани на нові. Фактично, росія посприяла екологічній параної стосовно мирного атому.

Сама технологія виробництва атомної енергії є чистіша, простіша і безпечніша, ніж та, що була на чорнобильському реакторі. І це також посприяло тому, що Німеччина пішла в полон до російського газу.
Якщо би вони мали свої АЕС, то можливо вони б не мати такої повної залежності від російської енергетики.
Чорнобильська трагедія, а особливо те, як її “менеджували” з Москви, упевнилии український народ, що ліпше було б, якби рішення приймалися в Києві.

Тому що коли рішення приймаються в Києві, вони не є такими нищівними. Наприклад, Горбачов з Москви сказав Щербицькому, що якщо він не виведе людей на парад першого травня, то може одразу складати партійний квиток. Це перша особа української компартії, особа, яка керує цілою країною, і йому погрожують, що він зараз складе партквиток, що він ніхто, що його кар’єра закінчиться.

Якщо говорити, що Щербицький вагався і був готовий відкликати цей парад, щоб не наражати киян на небезпеку, в момент такої високої загрози забруднення ядерним пилом, то вже ми бачимо, що Київ є м’якший.

Якщо ми згадаємо про голодомор, Скрипник настільки не мав впливу на рішення, що йшли з Москви, що він покінчив життя самогубством, хоча перед тим він фактично мав стати колаборантом радянського розкуркулення і насильства, яке чинилося проти українських господарів, українських родин. Виходить, якщо б це скрипник і скрипниківці приймали це рішення, вони б рано чи пізно “дали задній хід”, не довели би ситуацію до повної катастрофи.

І тому, оцей сентимент прийняття рішень і відповідальності, що є ближче, а не далі, яка не є в імперській столиці, якій на нас байдуже, посприяла тому, що більше українців вирішило жити в окремій державі, яка називається Україна.

– Я спостерігаю за тим, як у нас відбувається зміна риторики щодо росіян.
Яка на вашу думку має бути з ними розмова, щоб просочитися в їхню свідомість, дати їм зрозуміти правду, що вони живуть у своїй бульбашці. Якою має бути наша мова?

– Я думаю у вашому питанні вже захований той факт, що ми є надзвичайно толерантною нацією, високо цивілізованими людьми з гуманними поглядами і гуманними орієнтирами.

Повірте, не так багато було таких жахливих воєн, де би народ, на якого нападають думав про те, як він має говорити з агресором, або як його не образити, не спровокувати, не внісши ще більший розлад свідомості чи розлад якихось національних почуттів.

Я – людина надзвичайно дипломатична, я дуже багато років працювала на діалог і порозуміння.

Гніватися може Бог, і в цій ситуації він розгнівався. І він покаже себе, він покаже своє обличчя.

Але я хочу сказати, що якщо ми з вами вже задумалися над тим, що буде далі, то це дуже важливо. І я думаю, що українці мають самі собі зараз сказати, що ми в цьому поколінні – в трьох поколіннях, які цю війну проживають. Ми не зможемо пробачити росіянам. Але може дехто з нас знайде в собі сили їх не ненавидіти. Тобто зрозуміти, що вони спали, проспали, ніколи не жили у вільному світі, не знали хто ми насправді, були обдурені.

Можливо якийсь із цих аргументів, а їх буде багато, викличуть частину нашого розуміння, бо це ж поневолений народ.
Ми з білорусами були мирними сусідами впродовж багатьох століть, від релігійних воєн XVI – початку XVII ст. ми завжди були по один бік історії. Те, що путін зараз робить я називаю sacrilege. Він замахується на найсвященніші речі, найсвященніші зв´язки, найглибинніші підвалини того чим є людина, і тим що в людини можна забрати. І наш подвиг для нього не зрозумілий, але він починає бути зрозумілим для деяких росіян.

Бо я дивлюсь інтерв’ю полонених і два дні тому, на лєвам бєрєгу було дуже хороше інтерв’ю двох військовополонених, які насправді поліцейські, яких призвали екстреною процедурою і відправили на Україну. І він каже:
“Я усвідомив, щоб якби ви прийшли на мою землю і робили щось схоже як ото ми, то я б теж проти вас підняв зброю. Я не можу вам дати догани, ви захищаєте своє. Ви в сильній позиції – ми в слабкій. За вами правда, а за нами кривда”
І якщо цей підполковник зміг це зрозуміти, то я вірю, що й інші росіяни, які не брали участі у цій війні, теж це з часом зрозуміють.

Єдине, чого я зараз сподіваюсь – в росіян почнеться стадія, яка називається “denial” – заперечення. Чому? Бо якщо вони до кінця усвідомлять що стається, то вони мусять і усвідомити свою вину і свою співпрацю з режимом, і те, що вони хотіли, щоб відносне благополуччя було обміняне на репресії путіна, які були точковими, і які особисто їх не стосувалися. Але те, що відбувається з росією зараз – воно торкнеться всіх і воно здевастує насамперед бідні російські родини. Тому що поки грубий спласне – худий здохне. Буде дуже велика ціна яку їхнє суспільство заплатить, і чи не вийде так, що вони будуть в цьому звинувачувати нас?

От якщо ми можемо побудувати якийсь наратив, щоб вони зрозуміли, що це не через україну на цьому етапі, на етапі заперечення, бо вони кажуть що зараз нічого такого не відбувається. Це дуже важливо, нам треба психологів, нам треба сильних комунікаційників, які могли б стати на місце цього росіянина з глибинки, але не накидати на них одразу всю вину, бо під тягарем цієї війни вони можуть просто завалитися в реванш. І хоча вони не мають ресурсу для цього реваншу, ця спіраль насильстава продовжиться в наступному поколінні.

– Є така теза, що путін це не тільки людина – це ідея. І зараз на херсонщині дівчат ґвалтує не путін, мародерствами займається не путін, і гнівні коментарі під постами теж пише не він, а люди які вірять в його ідеологію. В багатьох людей може скластися ілюзія, що людей,які не толерують цю війну багато, хоча насправді це не так.

– Кажуть, що немає зараз іншого шляху для росії крім революції, якогось перевиховання. Однак навіть їхні мітинги не мають конкретних сформульованих гаел. Лише аморфне “нєт вайнє”. Паралель в чому: ми вийшли на майдан, бо нам було за що боротись, у нас була вже сформульована цінність, ідея. У росіян цього немає, і поки вона не з’явиться, нам з ними немає про що говорити, на мою думку.

У нацистській німеччині загальний настрій покаяння за свої вчинки, або вчинки своїх предків настав за двадцять років. І це тільки покоління революції 1968 року запитало своїх батьків: “А що ви робили під час тої війни? Чому ви її не зупинили?”. А самі батьки себе спитати про це не вміли чи не хотіли. І тому я думаю, що в росіян є шанс – шанс в наступному поколінні. Є міжнародні інституції, медіативні практики, які працюють в постконфліктних ситуаціях, з суспільствами, які виходять з кризи і я думаю, що в росії цього зараз буде дуже-дуже багато. Але перш за все, необхідно, щоб настала ця фаза покаяння, тому що якщо вони не усвідомлять своєї провини, вони не будуть розуміти чому в них зараз все так погано. Не знаючи причини, вони не встановлять зв’язок з наслідком.

І може ця фейкова реальність, ця постправда, якою їх окутав путін, вона спричинила те, що росіяни перестали думати взагалі. І “нєт вайнє”, як ви сказали, це вже достатньо сильне гасло, зважаючи на те, що офіційна Москва заперечує війну. Війну заборонено називати війною в соцмережах, в медіа. І тому люди, які кажуть “нєт вайнє” вже, виявляється, сміливі, хоча нам здається, що цього замало.

Ніхто не достатньо кваліфікований, щоб щось говорити з цього приводу. Ми всі прокинулися голими двадцять четвертого лютого, тому що всі розуміли, що це частина політики – погрожувати війною, але ніхто не міг повірити, що є можливим початок тотальної війни на європейському континенті за одну ніч

– Мені трапилася книга “збагнути росію”. І мене вистачило майже на сотн сторінок. Суть цієї книги – збір документів і свідчень людей,яким вдалося побувати на московії. І ті речі, які довелося перечитувати є шокуючі. І ми, як українці несемо власні травми, і ми знаємо ворога.
Були згадки про те, що племена Чудь, Весь, Меря, Мокша були жорсоткими, загарбницькими. І мені цікаво як взагалі можна боротися з цією споконвічною агресією, з країною, яка жила так завжди?

Я не знаю в кого є відповідь на це питання, але знаю, що у відповідь на цю книгу, яку ви прочитали росіяни покладуть Гоголя, Достоєвського, Толстого, Чехова, русскій балет, класичну музику, виконавців, композиторів. Вони будуть боротися за збереження іміджу країни високої культури, який вони собі збудували, більше того – європейської культури, без якої ця Євроа було б неможлива, неповна, несправжня. І це дуже важливий діалог між сходом і заходом.

І тому може я би нас зараз застерегла – не сили ЗСУ і не людей на херсонщині, які зараз під окупацією – але я би застерегла нас, які сидять у відносні безпеці, щоб ми не створювали одразу картину росіян-песиголовців, бо ми знаємо у що це може перетворитися. Так само як гітлерівський антисемітизм чи путінський антиукраїнізм, ми можемо побудувати нового українського диктатора, який цих песиголовців почне мочити як зараз мочать нас. Чи хочу я такого майбутнього для україни? Ні, вибачте, не хочу.

Тому тут процитую Подерв’янського: “наша націонльна ідея – росіяни, від’їбіться від нас. Тобто нам зараз найважливіше виставити кордони: захисні, санітарні, як хочете їх називайте. І тут хтось казав про вату в росії, але в нас тут, в Україні, цієї вати теж було немало. І де зараз ця вата? Вона вся вигоріла в огні цієї війни.

– Я слідкую за риторикою в твіттері. І одна активістка – Меланія Подоляк написала, що є медійні хвилі. Коли нас підтримують, про нас багато пишуть, потім нас критикують, потім починаються якісь вкиди, зокрема про ставлення до біженців, а потім все затихає і починається застій. Медіа нас зараз дуже підтримують і завдяки інтернету це все відбувається дуже-дуже пришвидшено. Чи можливо таке, що сценарій буде інший? Європа може втомитися, вони не можуть постійно говорити про нас.

Мабуть ви ще цього не усвідомили, і я ще цього не усвідомила, але ми перейшли на інший, якісний рівень історії. Тобто говорити про те, що про Україну хтось може забути, чи що від України хтось може втомитися, можна лише через років двадцять. Найважливіше зараз – не злити самих себе. Тому що Європа зараз готова прийняти 4-5 мільйонів біженців з України, це Європа, яка шість місяців тому не була готова прийняти дві тисячі людей на кордоні між Білоруссю і Польщею. Чому вони це роблять?

По-перше, тому що вони нами захоплені, пишаються. По-друге, вони мають відчуття провини, що вони нас раніше не розпізнали, не розгледіли, не допомогли, не захистили. По-третє, вони знають, що ми самозарадні, що ті люди які зараз приїдуть навіть не попросять статус біженця, вони підуть зразу щось робити, вони будуть утримувати себе і вони увіллються в ті суспільства тому що вони вміють інтегруватися, будувати коаліції інтересів, знають мови, мають професії. Це не є люди дезорієнтовані, які не знають мов, які ніколи не бували в Європі, не уявляють який там уклад життя і не уявляють собі, як вписатися в їхню цивілізацію і що вона означає.

Мабуть надто гостро так говорити, але певним чином українські біженці вирішують європейську демографічну кризу. І ми не створюємо їм занадто велику проблему, це ціна яку вони готові сплатити. І дякуємо, що і морально і економічно, а тепер і мілітарно вони на нашому боці. В них є те розуміння, що зараз ми своїми тілами закрили Європу від чогось дуже страшного. Ті події, що відбуваються зараз мають ще й метафізичний рівень, можливо навіть богослови вам краще про це розкажуть.

Воно не тільки не забудеться, воно буде осмислюватися сто років після того як все закінчиться. При чому, якщо так станеться що путін нас тимчасово окупує, це не зупиниться. Українці своєю силою духа здійснили такий опір, що не просто поставили бар’єр путіну, а вписали себе в історію європейської цивілізації.

Відбудеться очищення інформаційного простору. Це не тільки світ визволяється з оков, він визволяється з полуди.

– Я читала коментарі росіян щодо війни. Знайшлися ті, що підтримують, і ті що не розуміють. І є дуже багато нісенітниць. Якби я була на їхньому місці, я б задумалась про те, чому я думаю так, а інші люди зовсім інакше, я б задумалась чому не маю доказів, чому не можу підтвердити свої слова об’єктивною аргументацією. Чому вони замість того щоб провести мінімальне дослідження просто пишуть “ми бажаємо вам миру”? Чому люди не хочуть мислити критично?

Ми зараз мусимо розуміти, що ні ви, ні я не хотіли б опинитися в шкурі пересічної росіянки. Я побачила воєнні квитки хлопчиків, яких послали на цю війну з якоїсь там якутії, удмуртії, туви, не знаю чого там ще. І їхні дати життя: 21 липня 2001 року – і ось вчора на полі бою знайшли його військовий квиток. І таких як він там зараз більшість. Цей хлопець народився за путіна, помер за путіна і помер через путіна. Це велика трагедія, і він, той хлопчик так і не прозрів, можливо хіба перед самою смертю. Чи можна це порівняти з історією нацизму? Я думаю так.

Ні ми не хотіли того бачити, ні Західна Європа, наскільки маніпульовані ідеологічно були росіяни, завдяки тому, що вони атомізоване суспільство. Тільки у великих містах були якісь соціальні, культурні ініціативи, горизонтальні зв’язки між професіоналами чи між людьми, які об’єднувалися навколо якого малого побутового зусилля. Наприклад відстояти парк від забудови, чи зберегти якусь культурну пам’ятку, чи збудувати дитсадок. Цим москвичі і петербуржці займалися, але політикою вони намагалися не займатися, її не розуміти. І особливо цікаві їхні культурні і спортивні діячі – вони ж були щиро до минулого тижня переконані, що культура “внє палітікі”.

І тільки ми – українці, які живуть на перехресті зажерливих інтересів, зазіхань і очорнення, бо репутаційно ми мусили пережити величезні шторми; Виходить що тільки ми розуміли, що їхня точка зору формується такими засобами. І якби вони підключили трошки критичного мислення, медіаграмотності, творчого мислення, то вони би прийшли до зовсім іншої картини світу і ця картина світу була би ближчою до реальності.

Саме тому я назвала цю сьогоднішню лекцію “ і удар з реальністю”. І повірте, вони ще живуть в цьому ілюзорному світі, але ілюзія не може тривати вічно. Ті люди які лю картинку підтримували потроху зараз почнуть зникати.

От уявіть собі: через три тижні російський телевізор почне показувати всі правдиві історії з російсько-української війни. Та там якась частина людей збожеволіє. Це ж неможливо жити двадцять років просочуючись відчуттям “ми живемо поруч з нацистами і вони нам загрожують”, а потім дізнатися, що нацисти – вони самі. Ми, росіяни – нацисти, ми – варвари, ми – злочинці. Більше того, жінки дізнаються, що це їхній чоловік, син, брат, батько – це буде величезна криза.

На цьому руйнуються не лише якісь політичні зв’язки між росією та Україною, в середині їхнього суспільства руйнуються якісь підстави життя, підстави економічного виживання. Це зараз буде жахлива картина і багато-багато горя. Можна сказати, що, на жаль, їхнє горе є заслужене. Тому що люди з вищою освітою – а серед них є багато людей з вищою освітою, або люди просто з грамотністю, які мають доступ до інтернету, які ще нещодавно хвалилися своїми айфонами. Люди, які мають знати як обходити цензуру, ставити VPN. Вони просто закривалися від страшної реальності, вони не хотіли знати. А тепер треба зробити таку ситуацію, коли не можна не знати і тоді побачимо що в тому суспільстві буде.

Це суспільство потребує нових провідників, можливо воно має нових провідників. Але якщо ви подумаєте як закатрупили тих російських журналістів які говорили правду: що сталося з Анною Політковською, Борисом Нємцовим, який очолював, хай і невеликий, спротив. І це був спротив на боці України, Нємцов розумів, що в росої треба забрати імперсько-колоніальну свідомість. Деколонізувати треба не тільки того хто був колонізований, а й того, хто був колонізатором, чи уявляв себе ним.

Уявляєте, яка місія припадає на ваше життя?

– Я багато спілкуюся з тими хто приїздить з Києва, Харкова, Сум. І вчора спілкувався з харківським режисером. І я в нього запитав:
“Зараз в росії є діти, яким по три роки, наприклад, які точно ні в чому не винні. Чи не шкода вам тих дітей, які опиняться в ізоляції, які стануть жертвами цього режиму, чи того, що від нього залишиться. І вони будуть думати, що вони жертви українських нацистів”. А він відповів, що йому шкода тих дітей, які загинули від їхніх бомб

Знаєте, я собі так думаю. Наш Майдан відбувався на двохсотліття Шевченка. Його пік припав якраз за кілька днів до ювілею. Все, що написав Шевченко, великою мірою з нами збувалося. І це не тому, що Шевченко такий великий пророк, а тому що історія циклічна і вона схильна повторювати свої хибні кола. Але цей рік – двохсотріччя Сковороди. І я хочу бачити в цьому певний духовитий символізм. Нашим фундаментом для дій і мислення, великою мірою має бути Сковорода – який був надзвичайно мудрим, який бачив також багато зла і багато кривди та несправедливості. Який, хай це й легенда, вчив латини козацьких дітей, які ставали кріпаками, бо він вірив, що освіта і знання мов звільняє. Бо внутрішня свобода важливіша за зовнішню. Бо можна жити на зовнішній свободі, але бути рабом, як це сталося з росіянами. А можна жити під тиском і майже в тюрмі, як Сенцов, і бути внутрішньо вільним.

І тут українці, щоб отримати повну свободу, згодом мусять, бо це не станеться одразу, розчинити свою ненависть, переплавити її в щось інше. Нам вистачить сили і нам є в кого вчитися, бо ми кордоцентрична нація. У нас панує філософія серця, а серце, якщо воно є, має співчуття навіть до в’язня, навіть до ворога. Ну принаймні те, як ми трактуємо своїх полонених – поки що ми їх трактуємо краще, ніж вони трактують наше мирне населення.

– Ми багато говорили про те, як це змінило Європу, як це вплинуло на європейське бачення історії, реальності. Але цікаво дізнатися як це вплинуло взагал на глобальну спільноту, на ті країни, які ми зазвичай не зараховуємо до Західної цивілізації.

Я не політолог. Путінська росія дуже подобається Китаю і вони є стратегічними партнерами, поки не союзниками. Тактика Китаю є іншою – це м’яка колонізація, економічними методами. Вони просочуються, приходять на допомогу там де це потрібно, але за певну ціну. І ми могли би назвати це економічним полоном. Вони фактично наново в двадцять першому столітті колонізували більшу частину Африки. Можливо так вони колонізують Білорусь. Україну вони можливо теж хотіли б бачити в цій своїй обоймі, але, на щастя, наші дороги розійшлися.

Одначе для Китаю зараз відбувається важливий тест. Вони чекали на те, яка буде реакція Заходу. Якщо ви пам’ятаєте, після анексії Криму вони фактично анексували Гонконг. Після завоювання України вони були готові завоювати Тайвань. Це було б дуже прикро для всієї Західної цивілізації, це була би поразка. Але відвойовувати тайвань – означало би покласти початок дуже складній, дуже затяжній третій світовій війні. Може на нас все закінчиться, може для нас це буде наука не лізти в це пряме протистояння, особливо військовим чином. Тому що Тайвань – такий самий народ як ми. Вони близькі до Китаю, але вони вибрали інший спосіб життя і вони ведуть його вже більше сімдесяти років. І вони ні в якому разі не хочуть назад до Китаю. Так само як ми не хочемо, умовно, назад до росії. Бо ми вже там були, ми вже знаємо як це.

І тому це протистояння яке ведеться зараз на нашій землі воно реально має глобальні реперкусії. І це дуже цікаво, як Кенія нас захищала на тому генеральному засіданні асамблеї ООН, бо вперше було поставлене питання про біле рабство. Українці були в білому рабстві, як кріпаки в російській імперії від Катерини II до Олександра II, а потім як селяни Сталіна і Хрущова. Які не мали права на документи, права на переїзд, на професію. Їх спосіб господарювання був зломлений голодомором, бо селян насильницьки колективізували. Було біле рабство і ми були його частиною. Тому також і Гітлер в своїй картині світу високо нас не ставив. Ми мали бути просто слугами в його третьому рейху.

Маргарет Етвуд зі своєю “Оповіддю служниці” не просто писала про те, що було, вона заглядала й у те, що може бути.

І тому ми зараз і на інтелектуальному фронті, і зі зброєю в руках боремося щоб антиутопія не стала реальністю, тому що те, на що націлився путін – антиутопія во плоті.

Ми розійдемося, і в цій історії не можна ставити крапки, бо вона відбувається зараз, ми пишемо її, це манускрипт, який ми прямо зараз змінюємо.

Приймайте рішення з думкою про те, що скаже про вас історія, що скаже про нас історія, бо ви мусите бути тими котигорошками.

І завершу фразою василя Стуса, бо він відстраждав за всіх нас: “Я в смерті повернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям.”

Давайте зберігати в собі пломінь не злості, якщо це праведний гнів – він згодом пройде. Але опісля давайте бути тими, як нас навчили батьки, бо українці – добрі люди і ми всі це знаємо.

Транскрипт підготували студентки ІІ курсу культурології УКУ
Григоренко Олександра, Павленко Анастасія, Стефанія Колесник