Запрошеним експертом на представленні фінальних проєктів Майстерні практиків культури став Остап Сливинський – український поет, перекладач, літературознавець, есеїст. Остап спробував дати відповідь на запитання – Навіщо культура в погані часи?
“Клайв Стейплз Льюїс, який був не лише всесвітньо відомим письменником, але й ветераном Першої світової війни, у промові «Learning in War-Time», виголошеній в Оксфорді у жовтні 1939 року, сказав так: «Війна не створює цілком нової ситуації. Людське життя завжди балансувало на краю прірви. Якби люди відтягували пошук знань і краси, аж поки не перебуватимуть в безпеці, цей пошук ніколи не розпочався б». Бо війна насправді ніколи не закінчувалася. Вона весь час тривала то тут, то там, то розгорялася, то пригасала. Для культури ніколи не було так званих «хороших часів».
Пригадую ілюстрацію українського художника Сашка Даниленка до однієї з найбільш вживаних фраз нашої війни: «не на часі». На ній зображена ракета, яка влучає у піщаний годинник.
Чи, перестаючи творити культуру, яка нібито «не на часі», ми не робимо цей час ще більш чужим, неприйнятним для нас? Адже без культури він не просто лишається непрогнозованим, задушливим, замкнутим на собі – тобто таким, який не дає доступу ні до минулого, ні до майбутнього, прирікаючи нас на безкінечне «тут і тепер», – він стає ще й нечитабельним. Схожий на шматок застиглої магми, він стає на поверхні тим, чим і всередині; він стає повним лише собою. Такий час неможливо осмислити, але в ньому й неможливо жити.
І разом з тим я розумію, наскільки важко творити культуру в погані часи. Всяка культура вимагає оптичного віддалення: неможливо культурно відрефлексувати дійсність, якщо сам себе не вирвеш із неї за чуба: це необхідне для того, щоб побачити більше, ніж хтось інший, хто чітко займає свою нішу в реальності. Творець культури – це той, хто тихенько ходить поза спинами інших, підглядає за чужою роботою, порівнює. Він/вона бачить більше: і саме це у час війни є складним. Коли війна, страшно побачити більше, занадто багато. Не кожен це витримає.
Польська письменниця Зоф’я Налковська, авторка «Медальйонів», однієї з найсильніших книжок про злочини нацистів, писала так: «Реальність можливо витримати лише тому, що не всю її ми пізнаємо на власному досвіді». Обмежене поле зору є рятівним; рятівним є зосередження на конкретних, практичних діях, на рухові від точки А до точки Б і назад, на конкретному, хай малому, але вимірюваному результаті.
Для багатьох із нас волонтерство стало не лише усвідомленою необхідністю, вимогою часу, але й порятунком від сум’яття, загубленості, паніки і поганих думок. Ті, хто на фронті, кажуть, що саме з цієї причини їм – у певному сенсі – легше там, ніж було би в тилу. Культура – будь-яка робота у культурі і з культурою – виводить із цього режиму «забігів на короткі дистанції». Налаштовує оптику так, що ти починаєш бачити панорамну картину, і це може бути великим викликом.
Я дуже чітко пам’ятаю один момент. У перші тижні повномасштабної війни я, як багато хто з львів’ян, волонтерив на залізничному вокзалі. То була рутинна робота з безліччю дрібних завдань: робити канапки і чай, носити гарячу воду в термосах, скеровувати новоприбулих переселенців до інфопунктів. В якусь мить я відірвав очі від того, що було в мене під руками, роззирнувся і раптом усвідомив, серед чого я перебуваю. Довкола був повний хаос: загублені діти шукали батьків, перелякані батьки шукали дітей, бігали чиїсь тварини, в бочках горіли багаття, з якогось намету лунали релігійні пісні. Це було схоже на кінець часів.
І саме це, ця апокаліптична картина у мене викликала культурну асоціацію: я згадав собі «Страшний суд» Ієроніма Босха. Нічого втішного взагалі-то. Тут можна було б ще більше злякатися. Але в мене виникло змішане відчуття: до тривоги додалося якесь полегшення. Хтось це вже колись намалював, уявив, тобто це не був абсолютно винятковий досвід.
Це дуже важливо: не відчувати себе у винятковій ситуації, бо саме таке відчуття паралізує і позбавляє сил.
Можливо, саме тому – як не дивно – я мав потребу читати в перші тижні повномасштабної війни, але що я читав? То були оповідання про Голокост єврейської авторки зі Збаража Іди Фінк. Просто змусив себе дочитати у вільні хвилини розпочату ще перед вторгненням книжку, щоб трошки дисциплінувати думки. Але ця книжка мені ще й дуже допомагала. Здавалося б, невже мало жаху в реальності, куди ще й Голокост? Але ця книжка ніби вела мене за руку. Героїня, яка переживає жахливі воєнні нещастя, врешті-решт залишає одне просте, але важливе послання: змогла я, отже, зможеш і ти. Навряд чи на твою долю випаде щось страшніше.
А ще я читав, наприклад, вірші, які писав Чеслав Мілош в окупованій нацистами Варшаві. Скажімо, ось цей вірш із циклу «Світ»:
За полем, лісом і за другим полем
Вода велика, біла, повна блиску.
На ній земля із золотим подолом
Занурена у море, наче квітка в миску.
(«З вікна»)
Як він це писав між обстрілами, вуличними облавами, в дні, коли безслідно зникали його друзі і знайомі? Я не знаю. Але в мене було – і є – відчуття, ніби він подає мені руку. Може, саме це – а не щось інше – є найважливішою місією культури? Бути спільним човном, який пливе через часи? Може, в культурі якраз найважливішим є це відчуття плеча того, хто вже невидимий?
Я собі часом згадую фразу Мішеля Фуко, яку дуже люблю: «Боги посилають людям нещастя, щоб вони їх оповідали, смертні ж оповідають їх, щоб вони ніколи не сталися в їхньому житті».
Це насправді марна справа – бо нещастя стаються знов і знов, скільки би ми їх не розповідали. Взагалі, культура не вміє відвертати нещастя: диктатори – це переважно люди однієї книжки, яку самі і написали, а їхні виконавці не читають книжок. Але, творячи культуру, в різний спосіб розповідаючи (висловлюючи, граючи, показуючи) свої історії, ми, принаймні, даємо відчуття іншим, що вони не самі у своєму нещасті.
Я це дуже чітко зрозумів у дні війни: потреба розповідати і слухати, ділитися своїми історіями є однією з базових людських потреб, поряд з потребою в їжі, питві, теплі і сні. Спочатку я запам’ятовував ці історії, далі почав їх записувати, а потім поступово публікував – так почав складатися проєкт «Словник війни». І, роблячи цю роботу, я щораз більше переконувався, якими розмитими в час війни, колективних життєвих випробувань, масових потрясінь стають межі всередині широко потрактованої культури. Те, що було строгою документалістикою, багато хто почав читати як поезію, один чеський журнал недавно навіть опублікував монологи свідків війни, які я записав, у рубриці «Поезія». Так, наш театр, наша література стають щораз більш документальними, а наша документалістика є такою межовою, якоюсь такою мимоволі метафізичною, що іноді читається як поезія.
Але, напевно, так і мусить бути: українська культура зараз, як, можливо, ніколи, працює як єдиний організм. Все – від мемів і вуличних ґрафіті до академічної музики – має єдиний кровообіг. Це не «синтез», про який ми звикли говорити в мирні часи, а щось інше: це якась мобілізація, потрібна для спільного ривка, щоб добігти до мети. Це – циркуляція цінностей.
Ми є співтворцями чогось, чого в українській культурі ще точно не було і – хто знає – можливо, чогось, що є взагалі новим під сонцем. Все може бути. Ми – як і наша культура – страшенно життєстійкі, і ми точно мусимо вижити, щоб це перевірити”.