“Слова та концепти містять у собі історії. Я хочу зосередитися на кількох термінах, які проллють світло на природоохоронний гуманізм та розвиток екологічних студій”.
Світ 
Розповідаючи про світ, варто було б зосередитись на загальних уявленнях людей різних історичних періодів. Одним із таких є картина, яку залишили по собі австралійські аборигени. На ній зображено міфічний світ історії, що пояснює процес створення ландшафтів, місць та моделі тогочасних відносин людини з природою. Не було жодного поділу на природу та людське суспільство. Існував гібридний набір взаємовідносин, що становив динамічну та всеохопну мережу.
Іще одним вікном до розуміння давніх уявлень про світ є триптих Ієроніма Босха «Сад земних насолод». На ньому можна побачити Землю, яка знаходиться поміж едемським садом та пеклом. Це місце змішання людських, тваринних, рослинних та фантастичних постатей у загальній какофонії невинної та чуттєвої насолоди. В ньому немає чіткої відмінності між реальним та уявним, добрим та поганим, невинним та розбещеним.
Cкульптура Джейсона де Кайрес Тейлора «Антропоцен» є частиною скульптурного парку митця, який знаходиться на дні Карибського моря, неподалік від Гренади. Підводні скульптури Тейлора зроблені з кислотно нейтральних матеріалів. Вони стали простором для розмноження підводних організмів, зокрема коралових рифів, які поволі втрачають ареал свого існування. Скульптурний парк Тейлора є прикладом мистецької співпраці людини та природи, мистецтва в контексті практичного навику переосмислення проблем та пошуку креативного шляху до їхнього вирішення.
Природа
Перші враження європейців опісля перебування біля Великого каньйону були негативними. Вони характеризували його як щось тривожне, страшне і навіть шокуюче. Ще у 1870-х роках Самюел Вудворт Козинс тисав про одне із найпопулярніших туристичних місць сьогодення: «Морок наростає із кожним кроком. За стінами темряви навколо вгадуються тисячі гротескних чудернацьких форм. Перешкоди на шляху частішають і стають небезпечнішими. Темрява все густішає і густішає. Ми йдемо далі, вагаючись, сумніваючись, боячись поки, через кілька годин важкої праці, яких, я сподіваюся, більше ніколи не пережити, ми врешті дістались до русла річки, що нанесла цю величезну зморшку на обличчя Матері-Землі». Півтисячоліття тому такими словами описували не лише каньйони, а й гори. Їх вважали потворними ранами на поверхні Землі.
Зараз ми визначаємо особливості природного рельєфу як щось величне та довершене. У цьому можна переконатися, відвідавши Великий Каньйон і поспілкувавшись із тамтешніми туристами. Вони стверджують, що це щось неймовірне, ознака божого творіння. Виникає питання: чому людство так кардинально змінило власне сприйняття природи?
Вагомий внесок у зміну парадигми рецепції природи зробили поети та письменники, які вперше почали ходити у гори та писати про них із притаманною їм поетичністю. Серед них Вільям Вордсворт, Персі Біші Шеллі, Семюел Колрідж та інші. Вони створили серію варіаційних визначень для зображення прекрасного у живописі. З часом ці терміни «прекрасне», «мальовниче» та «піднесене» набули технічної конотації, що вносило нові концепти у діяльність митців 150 років тому. У Сполучених Штатах Америки ці тренди запозичила Школа річки Гудзон разом із художником Томасом Коулом та письменниками Генрі Девідом Торо та Джоном М’юром, котрі стали першими консерваторами природи. Зокрема Джона М’юра називали Святим Іоаном Хреститетлем природи. Він був християнином, котрий згодом знайшов Бога у дикій природі. Джон М’юр переконав президента Теодора Рузвельта заснувати Йосемітський національний парк.
Без творчого внеску художників та фотографів не було б системи національних парків, перші з яких з’явилися саме в Америці. Спершу вони були монументальними мальовничими місяцями, які не передбачали функцій захисту природи чи збереження рідкісних біовидів. Джон М’юр часто закликав своїх товаришів-митців приїхати, щоб оглянути ці місця та створити мистецький продукт. Згодом, залізничні компанії платили їм за відвідини Йосемітського та Єлоустоунського національних парків. Таким чином, завдяки творам мистецтва мешканці сходу Америки могли дізнатися про національні парки. Для американців XIX століття це було вкрай важливо, адже держава потребувала національного міту, того, що могло б відрізнити її від Європи, яка на той час вже мала довголітню історію.
Екологія
У 1864 році вийшла книга Джорджа Перкінса Марша “Людина й природа”. Приблизно тоді ж з’явилась праця Чарльза Дарвіна “Походження видів”. З одного боку, ці книги створили концептуальний дуалізм між людиною та природою. З іншого ж, наголосили на тому, що людина є невід’ємною частиною природи. Для тогочасної Європи думка про те, що людина і природа є спорідненими речами була доволі революційною.
Німецький біолог Ернст Геккель першим вжив термін екологія, що у перекладі з латинської мови означало “наука про дім”. Поширювалися ідеї про те, що ми є частиною системи природи, котру можна зобразити як дерево, гілки якого розростаються у різні сторони. Людство є однією із тих гілок, котра росте на рівні з усіма іншими.
20 століття ознаменував початок екологічної науки. Згідно з її засадами, природні спільноти розвиваються до гармонійного пункту, де все співіснує, як “суперорганізм”. Місце людини у цій системі невідоме. Відомий еколог Олдо Леопольд створив так звану “етику землі”. Він стверджував, що “річ добра у тому випадку, коли вона покликана зберегти цілісність, стабільність та красу біотичної спільноти. Якщо ж ні – річ не є доброю”.
“Екологія систем” поширилась у 1950-х роках після створення перших комп’ютерів. Також її початок пов’язують із появою кібернетики. Науковці поєднали технічні та екологічні студії, висунувши гіпотезу про те, що світ – це великий природний комп’ютер, завдяки якому можна виміряти трофічні рівні чи потоки енергії.
Перші прояви “енвайроменталізму” з’явилися у кінці 1960-х. Завдяки цьому деякі екологічні ідеї здобули більшої популярності та підтримки. Однією із них є гіпотеза Геї, яка розглядає планету як цілісний суперорганізм, що разом із людьми творить систему, яка працює для загального блага.
У 1970-х роках з’являється думка про те, що екологічні системи не є гармонійними та стабільними. Вони хаотичні та динамічні, їх не можливо поєднати у жодній комп’ютерній моделі. Згідно цього підходу, природа є мінливою мозаїкою окремих індивідів та їхньої діяльності, різнорідною тканиною без цілісного спрямування. У цей же час екологічні рухи набули політичного характеру. “Енвайроменталізм” – це поступ у розвитку екологічної свідомості, який би не відбувся без художнього мистецтва та літератури.
Довкілля
Термін “envinroment” прийшов у англійську та французьку мови з німецького “umgebung”, себто «те, що нас оточує». Як на мене, український відповідник “довкілля” не звучить так добре. “Envinromental movement” розпочався у 1960-х роках. Його початок пов’язують із появою книги Рейчел Карсен “Мовчазна весна”. Їй вдалось систематизувати інформацію про ефекти таких хімікатів, як, наприклад, ДДТ, який використовували для боротьби з москітами. Опісля виходу книга була розкритикована американськими компаніями хімічної індустрії. Їхні представники стверджували, що авторка – жінка, а отже, не може мислити раціонально і, відповідно, бути справжнім науковцем.
У публікації книги “Мовчазна весна” був зацікавлений навіть тодішній президент Джон Кеннеді. Згодом почали з’являтися інші революційні книги. Зокрема, праця Пола Ерліха “Бомба популяції” та Гаррета Гардіна “Трагедія спільного”.
Ранок Різдва 1968 року розпочався нетипово для більшості людства. На обкладинці найвідомішої газети світу The New York Times, було зображення Землі, зняте космічним супутником вперше в історії світу. Це спровокувало ажіотаж у суспільстві.
Також друга половина ХХ століття відома початком масових протестів та мітингів, зокрема першого “Дня Землі”. Тоді сотні людей вийшли на вулиці із зеленими транспарантами через вибух річки Каяхога.
З того моменту екологічний рух став протестом проти щоденних проблем. З 1980-х років питання екології почали об’єднувати із справами соціальної справедливості.
Антропоцен
Науковий термін «антропоцен» є співзвучним до поняття «людська епоха». Наразі є 4 варіанти визначення його хронологічних меж. Перший варіант стверджує, що геологічна епоха антропоцену розпочалась десь у середині епохи голоцену, а точніше 5 тисяч років тому. Згідно другого варіанту, антропоцен розпочався після колумбового вторгнення між Америкою і Євразією. Це був американський Голокост, який довів до занепаду 85-90% людності Північної і Південної Америки упродовж століття від часу, коли перші євразійські люди, тварини та бактерії потрапили на американський континент. Це була біологічна бомба, яку людина запустила ненавмисно. Деякі бактерії вражали організми етнічних мешканців значно швидше, ніж вони встигали адаптуватися до них. Третя версія є найпопулярнішою. Початок антропоцену співвідносять із винайденням парового двигуна та соціальною революцією. Четвертий і останній варіант відсилає до початку великого прискорення середини XX століття із його атомними бомбами, нафтохімікатами, добривами та іншим. Можна припустити, що голоцен, себто останні 12 тисяч років земної історії, був короткою мильною бульбашкою, зоною безпеки, що забезпечила сприятливі умови для розвитку цивілізацій. Сьогодні ж голоцен знаходиться під загрозою дестабілізації. Неминучі зміни клімату є тільки частиною цього процесу.
Поняття «антропоцену» не нове, адже науковий дискурс про негативний вплив людини на природу та кліматичні зміни ведеться ще з 1980-х років XX століття. Це поняття нехтує деякими важливими деталями. Згідно із основним наративом антропоцену, існує людина з великої літери “Л” та природа з великої літери «П». Йдучи по часовій магістралі, людство раптом знайшло себе у іншій часовій зоні. Тут, як іронічно це не звучало б, ми знаходимося за кермом і наш вплив є найбільшим. Ми перемогли в еволюційних перегонах і тепер тільки від нас залежить, чи все працюватиме, як слід. Насправді усе це фікція. Не існує єдиного людства, яке керує планетою. Ми – статистичний факт, а не суб’єкт. Нашої колективної суб’єктивності ніколи не існувало. Саме тому називати геологічну еру на честь одного із видів є явищем безпрецедентним. Як на мене, ідея антропоцену найкраще працює, як застереження людства від можливих наслідків.
Еко-митці
Еко-митці ставлять важливі питання та допомагають людству зрозуміти складні проблеми за допомогою образів, історій та відчуттів. Вони залучать, об’єднують та мобілізують спільноти. Для прикладу, Маріна Зуркова створила відео, яке демонструє, як виглядатиме її місто за 20 чи 30 років, якщо прогнози кліматологів стануть реальністю.
Еко-митці висвітлюють екологічні проблеми та привертають до них увагу. Деякі з них показують наш світ без прикрас. Еко-митці освоюють, зцілюють, змінюють та трансформують токсичну спадщину людства.
Екогуманістика
Першою засадою екологічної гуманістики є теза про те, що наука і технології не виведуть нас із екологічної кризи. Щоб упоратись із цим нам потрібні дискусії, образи, риторика, моделі, звички, візії, мотивація, чутливість, бажання, духовність. Друга засада стверджує, що для розуміння соціоекологічних проблем важливий дуалізм природи та культури. На жаль, ця парадигма більше не працює. Для конструктивнішого дискурсу нам потрібно залучати онтологію та епістимологію.
Що ж таке екологічна гуманітаристика? Що вона вивчає? Із 1960-х років ХХ століття почали розвиватися субдисциплінарні науки, такі як етика і філософія довколишнього середовища, історія довкілля, екокритика в літературі, зелена політична теорія, екомузикологія, релігія та екологія, екомистецтво, зелені візуальні студії, екомедіа, екодокументалістика.
Екогуманітаристика розвивається швидко. Про це свідчить велика кількість наукових центрів, товариств та нових періодичних видань. Найвідоміші із них: Environmental Humanities, Resilience, Green Humanities та інші.
Конспект уклала студентка першого курсу програми культурології УКУ Юлія Кіщук